Вигнання в Рай. Роман - Юрій Пересічанський

– А як же, – здивовано знизала вона плечима.

– То уявіть собі, в такому разі, як би оце я, беручи до уваги все, про що ми щойно говорили, взяв би оце та й здер із вас в оплату за розпис вашого храму таку суму грошей, на яку я, принаймні, зміг би купити собі якийсь дорогий іноземний автомобіль? Як би це виглядало? Що б ви про мене, в такому разі, сказали? А я ж бо теж вірю в Бога.

– То так, так, твоя правда, – вона довгим довірливим поглядом подивилася Сергієві в очі. – Ваша правда, Сергію Михайловичу, ви пробачте вже стару дурну бабу. Ісус Христос теж бо пішки ходив. Пробачте мене, Сергію Михайловичу.

– Та годі вам вибачатися, Горпино Степанівно. І чого це ви раптом почали розмовляти зі мною на «ви»? Ви ж бо почали розмову зі мною на «ти», а потім чомусь перейшли на «ви». Взагалі то, зазвичай, все відбувається навпаки – спочатку, познайомившись, люди звертаються один до одного на «ви», а вже потім, з часом, переходять на «ти». А оскільки ви з самого початку нашої розмови почали звертатися до мене на «ти», як і належить звертатися людині вашого віку до людини мого віку, то я не бачу ніякого сенсу в тому, щоб ви зараз почали…

– Добре, добре, згодна, – бабуся лагідно поклала на знак згоди свою руку на руку Сергія. – Молодий, та розумний. То коли вже так вийшло, то ти зараз трохи зачекай тут на мене. Я зараз швиденько тут коло церкви приберу, я ж бо тут коло церкви щось на зразок наглядача – і приберу тут завжди, і отцеві Михайлу при нагоді допоможу, та й за охоронця я тут, бо й живу ж я тут таки, ось моя й хата, – показала вона на невелику хатинку, що стояла неподалік від церкви. – Раніше моя хата була останньою на нашій вулиці, а тепер остання на нашій вулиці церква, а моя хата передостання, так що я тепер ще й, так би мовити, охоронець нашого храму. Хоча такої старої баби навряд чи злодії перелякаються, та мені дали, про всяк випадок, ось що, – бабця витягла з кишені старенький мобільний телефон. – Так то я не дуже розбираюсь, що воно в цій техніці до чого, а, втім, знаю, що, коли тільки натисну на кнопку «три», то мені завжди відповідає отець Михайло. А сплю я вночі абияк, старечі немочі, турботи та спогади перевертають мене з боку на бік цілими ночами, так що й непоганий із мене нічний сторож, а як, не дай Бог, яка пригода трапиться, то я відразу натисну на «три», – показала вона вказівним пальцем на телефон, – повідомлю відразу отця Михайла, а він вже далі все влаштує. Ось так ось воно. А зараз я швиденько тут біля церкви приберу, попідмітаю, а потім підемо до мене, я тебе з дороги нагодую, відпочинеш…

– Добре, добре, – кинув Сергій навздогін бабусі, яка швиденько подріботіла до церкви, розхитуючи на ходу, мов старенька качечка, своє худеньке сухе тіло й розвіюючи на вітрі сиве до білизни волосся, що вибивалося з-під білої хустки: «Наче кульбабка, – подумалося Сергієві. – І для чого ти оце влаштував тут цю, наче з дешевої оперетки, сцену – велика людина з Києва, як будете зустрічати, – дорікнув він собі подумки. – Для кого ти оце розіграв цю комічну п’єсу одного актора – для одного глядача, для цієї невинної, наївної бабці? І справді, прямо таки Штепсель і Тарапунька, а не художник, який зібрався розписувати храм Божий… Прости мені, Господи, цей невинний жарт.»

– А може вам допомогти? – крикнув Сергій, коли побачив, як баба Горпина, діставши з відімкнутої нею підсобки нехитре причандалля для прибирання, почала підмітати красиво викладений тротуарною плиткою при-церковний майданчик, до якого вела, викладена такою ж красивою плиткою доріжка від самого центру села. Ні церква, ні майданчик не були огороджені, навпаки, навколо церкви, під деревами, що росли поряд, стояли красиві лави, на яких завжди всякий міг би посидіти й відпочити, милуючись храмом і думаючи про Бога. І хоча смітити біля святого місця навряд чи хто наважився б, та все ж ознаки щоденної присутності тут людей були помітні, й баба Горпина щодня знову й знову приводила тут все до ладу: «наводила красу Божу», – як вона сама говорила.

– Нащо ж ти мені ще допомагати будеш, – говорила Горпина Степанівна до Сергія, одночасно підмітаючи навколо церкви, – я сама ж бо допомагаю Господу, і це для мене не тяжка робота, а велика радість і щастя, за це Господь, може, й дає мені віку й здоров’я. А ти, допоможу, допоможу…

2

– Ось і мої хороми, – обвела поглядом баба Горпина своє обійстя, коли, закінчивши прибирання церкви, підвела Сергія до своєї хати, обнесеної шиферною загородою. – Та заходь, не бійся, – махнула вона рукою на маленького цуцика, який вискочив через відчинену бабцею хвіртку і кинувся з гавкотом до Сергія, від чого той мимовільно сахнувся, – Кузько у мене добрий песик, він нікого не кусає, він у нас тільки гавкає, чи не так, Кузько? – Кузько у відповідь перестав гавкати і закивав хвостиком.

– Кузько, Кузько, гарний песик, – Сергій нахилився і погладив руді кучері песика, що підбіг і зацікавлено обнюхував незнайомця, киваючи хвостом.

– Собаки відразу гарну людину чують, – задоволено промовила Горпина Степанівна. – А Кузько мені ще й церкву охороняти допомагає, він, як і я, для грабіжників не надто страшний, але голосочок у нього нівроку, як ти сам Сергію, щойно переконався. Кузько як загавкає, так на все село чути.

– Так, так, голосочок у цієї малечі нічого собі, – погодився Сергій погладжуючи песика, – я, щойно тільки почув його гавкіт у дворі, як ми підійшли, а хвіртка була ще зачинена, то подумав, що ви, Горпино Степанівно, тримаєте у себе для безпеки якогось солідного собацюгу, а тоді дивлюся, вибігає з двору ця дрібнота.

– От, от, так і всі думають, коли ще не бачили Кузька, а тільки чули його голосочок. Так, звичайно, подумають і злодії, якщо, не дай Боже, вони з’являться біля церкви вночі. Це мене, мабуть, Бог нагородив таким песиком – їсть небагато, а гавкає як здоровенна собацюга, – посміхнулася бабця, дивлячись на свого улюбленця.

Обійстя у баби Горпини було, хоч і не надто вже розбудоване, але охайне й доладне: сарай на декілька відділень, де рохкала льоха й цокотіли кури, льох, невелика, але показна хатина, обкладена цеглою. Подвір’я було чисто виметене, між будівлями були прокладені доріжки з бетонних плит. Далі за хатою виднівся добре доглянутий город.

– А у вас, Горпино Степанівно, обійстя нічого собі, охайненьке, – сказав Сергій, озираючись навколо посеред подвір’я. – Та й хатинка нічого, хоч і невелика, зате доладна.

– Це все чоловік мій покійний, Йосип Миколайович, царство йому небесне, – перехрестилася Горпина Степанівна, – зовсім недавно його поховала, хай йому земля пухом. Добрий був господар, все це своїми руками зробив. Все сам. Хоч як тяжко нам спершу було. Все пережили і обійстя налагодили і дітей в люди вивели, – вона витерла кінчиком хустки набіглу на очі сльозу.

– Щиро співчуваю вам, Горпино Степанівно, – лагідно промовив Сергій. – І як же ви оце тепер самі справляєтеся з усім оцим господарством? І подвір’я у вас прибране, і льоху, бачу, вигодовуєте, і кури у вас цокотять, і город видно, що доглянутий, та ще, як не помиляюсь, город ще ж до того й немаленький.

– Та кажу ж, що Господь поки що дає мені здоров’ячко і за церквою доглянути, і з господарством упоратися. Це, мабуть, мій Йосип Миколайович покійний там на небі за мене турбується, та Господа просить, щоб я свої останні дні не провела в злиднях та хворобах, а провела залишок свого життя в радісних клопотах, та так спокійно й полишила цей світ у визначений мені час, та й пішла вже навіки до свого рідного Йосипа Миколайовича туди, де нас вже ніхто й ніколи не розлучить, – бабуся довірливо поглянула вгору. – А ще ж, – похопилася вона, – у мене й діти, онуки й правнуки є. Розлетілися з рідного гніздечка хто куди: і в Києві є, і в інших містах. Задля них оце ж і тримаю господарство, сам же знаєш, як воно зараз у містах живеться, не всім вдалося так вже добре влаштуватися в теперішньому житті. Так що я ще й дітям та внукам допомагаю. І вони ж таки й приїздять до мене та допомагають мені поратися з господарством. А дітей же в мене дев’ятеро! А внуків та правнуків!.. – аж сплеснула вона радісно в долоні. – Та що це я, все про себе, та про себе? Зовсім, дурна баба, забула про тебе! Ти ж щойно з дороги, голодний втомлений, а я все про свої клопоти. То ходімо ж мерщій до хати, поїси, відпочинеш. Ходімо ж мерщій, ходімо, – клопоталася вона, відчиняючи двері, – Ходімо, ходімо…

Сергій покірно взяв свої валізи і пішов услід за бабцею до хати, супроводжуваний до порогу радісним Кузьком.

– Ось так я і живу, – промовила Горпина Степанівна, коли вони з Сергієм, проминувши сіни, зайшли до господи, яка поділялася на три кімнати. – Оце, так би мовити, моя головна кімната, тут я проводжу найбільше часу, – обвела вона поглядом кімнату, в якій вони з гостем зараз стояли, – це мій і передпокій, і кухня моя, – вона підійшла до газової плитки і лагідно, неначе якесь живе створіння, погладила її. – А це ось, як бачиш, газ нам нещодавно підвели. Теж, до речі, заслуга отця Михайла. Так що ми тепер із благами, включив собі взимку газ – і тепло, і не треба ні дрова пиляти та рубати, ні вугілля тягати та пересівати, та й на газовій плитці тепер їсти варити набагато дешевше, аніж раніше, коли ми купували до неї газові балони, – вона знову із вдячністю поглянула на свою газову плитку, неначе це була її найкраща подруга. – А оце ось спальна кімната, – показала вона на прочинені в іншу кімнату двері, – отут ми з моїм Йосипом Миколайовичем і жили, а тепер тут я сама проводжу свої одинокі ночі, – сумовито подивилася Горпина Степанівна на прочинені двері. – А оце, – відкинувши свій миттєвий сум, вже жвавіше показала вона на інші прочинені двері в другу кімнату, – це моя, так би мовити, зала. Проходь, проходь, – запросила вона Сергія до зали, – тут у мене і телевізор є…